Василь Стус про Тичину: геніальний поет і геніальний блазень
Редакція неодноразово зверталася до образів відомих українців Василя Стуса та Павла Тичини. Їм довелося жити у важкі часи радянського тоталітаризму, що переслідував будь-які прояви українства, не кажучи вже про націоналізм.
Саме цього року, 4-го вересня виповнюється 40 років з дня смерті Василя Стуса
Раніше ми публікували спогади шістдесятника Євгена Сверстюка про Василя Стуса
Нині ж пропонуємо відгуки Василя Стуса про ще одного талановитого українця Павла Тичину з книги Василя Стуса “Феномен доби (сходження на голгофу слави)”.
“Доля Тичини воістину трагічна.
В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.
Феномен Тичини — феномен доби.
Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.
В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в’язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю.
Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.
Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу.
Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не ”согрішити”.
У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням.
Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.
Хто ж єси, Тичино ?
Без сумніву, геніальний поет. І — геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих.
Його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу (“бо те, що всім народом пережито,— воно святе, його ти поважай”).
Поет мав право писати:
Не можу про калину я співати,
коли ще в світі — стільки чорноти,
коли поетів за чавунні грати
фашистські запроторюють кати.
Бо не в собі ж я, а увесь — на людях,
бо все моє — чи зблизька, чи здаля.
Тому — земля кипить, як серце в грудях,
і серце стогне, як уся земля.
Двадцяте століття затребувало від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження.
Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.
Фізична смерть прийшла до нього пізніше. Його не стало 16 вересня 1967 року. Відтоді з поета спав обов’язок — ховатися од життя.
Певен, що перед смертю він відчув, чим була для нього мало не сорокарічна роль. Видно, поет був близький до розуміння як режисури, так і сценарію, як і своєї ролі в цій трагікомічній виставі.
У 1965 році він записує:
На те я лірик, щоб запитувать,
не тільки холодно озватися,
не тільки лозунги почитувать,
а — дивуватись,
дивуватися!..
.. Доля Тичини звинувачує і застерігає”.
Читайте також: що казала Ірина Фаріон про Павла Тичину
