Хто була перша жінка-офіцер в українській історії

Це стосується Олени Степанів (1892-1963),  по чоловікові Дашкевич, старшина української армії, педагог і громадська діячка родом із села Вишнівчика (Львівщина), із священичої родини.

 

До речі, її батько –  організатор  “Просвіти” на селі. Ще студенткою Львівського університету працювала в товаристві Українських Січових Стрільців (УСС) на посаді коменданта жіночої чоти (33 жінки).

Ще перед Першою світовою війною в Галичині діяло близько 900 сільських організацій та понад тисяча “Січей”, які серед іншого, активно провадили військово-патріотичне виховання молоді. 

 

Роки 1910–1912. Олена Степанів — учениця Українського педагогічного товариства у Львові. У цей час її цікавило все — від науки до музики. Захоплювалася руханками (фізкультурою), які проводив Боберський у домівці «Сокола-батька».

Тренувала в собі «відвагу, певність і свободу». Знайомилася з творчістю польських письменників, щоб мати свій погляд на польсько-українські відносини в Галичині. Зачитувалася книжками з жіночого питання, бо була прихильницею жіночої рівноправності.

 

У 1911 році комендант коша січових стрільців Іван Чмола створив перший пластовий осередок, до складу якого разом з учнями академічної гімназії й торговельної школи ввійшли слухачки семінарії сс. Василіянок та студенти університету.

 

Олена Степанів долучилася до пластової організації, де навчилася стріляти з браунінга (пістолета) й вивчила кріс Манліхера (австрійський карабін), пише видання “Гендер в деталях”.

 

У великій бібліотеці середньошкільників дівчина познайомилася з головними ідеями соціалізму, анархізму, прочитала про жінок французької революції і російський революційний рух. Можливо, саме тоді вона прийняла ідеї індивідуалістичного анархізму. Згодом український політичний і громадський діяч Осип Назарук писав, що «вимріяний устрій» цієї течії Степанів уважала за ідеал. Учасниця пластового осередку Ганна Дмитерко згадувала слова, які почула на перших зборах: «Наш Пласт не має бути забавкою, а з нього має зародитися рідне українське військо».

 

1911-го учні львівської середніх шкіл створили таємний гурток “Пласт”. Його засновниками і провідними діячами стали майбутні старшини УСС – Петро Франко, Олена Степанів, Василь Кучабський,  Роман Сушко…

 

Серед жіноцтва військово-патріотичний рух очолила Костянтина Малицька,  під егідою якої запрацював “Жіночий Організаційний Комітет”.  Зібрані ним дев’ять тисяч корон – стали першим грошовим внеском у військові завдання. Галицькі дівчата вступили у стрілецькі лави – Олена Степанів, Софія Галєчко, Павлина Михайлишин, Ганна Дмитерко…                                                

У роки Першої світової війни у військові підрозділи жінок не взяли. Тоді на фронт Олена Степанів пішла сама добровільно. Тут долучилася до сотника Івана Чмоли. Їй присвоїли офіцерське звання підхорунжого. Разом із своїми “стрільчиками” штурмувала 958 метрову гору Маківку.

 

З весни 1915-1917 перебувала у російському полоні.  Упродовж 1918-1919 рр. – четар Української Галицької Армії. Начальник канцелярії в штабі команди 4-ої Золочівської бригади. 

 

1926-го у сім’ї Олени Степанів і Романа Дашкевича народився син – Ярослав – майбутній вчений історик-архівіст.                                                 

Очевидці військових подій стверджують, що імена Олени Степанів, Софії Галєчко та Ганни Дмитерко були опромінені славою,  що підштовхувала до наслідування.

 

Чому ж, мовляв, у власній національній Армії не мало б бути місця для жінок. Значно пізніше,  а саме напередодні Другої світової війни доктор Олена Степанів-Дашкевич висловила такий погляд:

 

”Загал жіноцтва не уявляв собі ясно свого завдання не перед листопадом 1918-го, ні в листопадових днях. Ми не були свідомі того, яку властиво роботу повинні робити жінки під час війни, ми над тим не застановлялися, цього не обговорювали, ані не ставили собі ясного пляну”. Погляд на справу завдань жіноцтва під час війни викристалізувався серед жінок тільки згодом. Не фронтова служба зі зброєю в руках, а служба в запіллі у військових тилових установах, щоб звільнити боєздатних чоловіків і таким чином збільшити кількість фронтовиків, – ось так визначило українське жіноцтво своє місце в боротьбі за незалежність.

Про Олену Степанів народ склав чимало пісень, а вороги боялися її й охороняли з особливою пильністю.

 

Олена Степанів відбула десять років у мордовських таборах. Ця героїчна жінка зуміла подолати давні стереотипи про жінок, як “слабу стать”. Навіть у таборі вона зуміла переконати своїх подруг у необхідності займатися руханками, щоб підтримати в собі дух та бадьорість.

 

Образ Степанів як жінки-легенди творився і з легкої руки чоловіків-командирів. Її ставили в приклад стрільцям як взірець мужності й честі. Публічне нагородження медаллю за хоробрість мало на меті справити вплив на стрільців. Крім того, в історіях і піснях про участь Степанів у реальних боях на передовій легіон січових стрільців теж поставав як легенда, що забезпечували приплив матеріальної допомоги.

 

1956-го син Ярослав забрав до себе на проживання маму у маленькій зйомній квартирі. Відійшла у вічність Олена Степанів-Дашкевич 1963-го. Ще юнкою вона мріяла протанцювати на забаві у Києві та Львові. На жаль, не сталося.

 

Нині у Львові та столиці названі вулиці Олени Степанів. Отже, пам’ять про неї живе.

 

 

 

Читайте також: що ми знаємо про Софію та українок з таким іменем