Відповідь Дуді за Жешів (Ряшів) і чому Волинь для поляків – зброя
Заяву польського поки що президента Анджея Дуди про логістичний центр у Жешуві, який він з ревністю називає польським і пригрозив навіть закрити його, щоб з Польщею ще більше рахувалися у Європі, можна вважати способом тиснути не тільки на Україну, щоб виторгувати для себе певні преференції у ЄС.
Щоправда, українців такий виступ Дуди, який закінчує перебувати на посту сусідньої країни не те, щоби не налякав, а тільки змусив краще згадати історію.
Ось як дописувач у Фейсбук Михайло Мельник відгукнувся на погрози Дуди закрити для українців аеропорт у Жешуві, через який, між іншим йде не тільки допомога Україні, а й літають чимало поляків у справах бізнесових та на відпочинок.
Жешув, Волинь і парашут у дупі: Польща як нова імперія старого металобрухту
Коли рашистська ракета йо*нула по території Польщі — не десь там, не на кордоні, а всередину — вся пихата риторика про «фортецю НАТО» миттєво здулась. Замість гніву був переляк. Замість відповідальності — тиша. Політична, дипломатична, біологічна. Вся Варшава дружно затягнула язик в дупу, підігнула хвіст і зробила вигляд, що нічого не сталося. Що смерть, яка впала на польське поле, — це взагалі якась «українська ППО», а не наслідок війни, яку вони, поляце, воліють бачити тільки в телевізорі.
Ніхто не гавкнув. Ніхто не визнав: так, це вже не просто війна в Україні — це війна поруч. Бо стало страшно, бо обісралися. І дуже зручно стало мовчати. Як у 1939. Як завжди.
А тепер, коли українці три з половиною роки тримають на собі всю Східну Європу, коли через Жешув іде зброя, коли ми вмираємо, щоб Варшава не тремтіла — президент Польщі виходить на сцену з пафосом театральної курви і каже:
«Жешув — це наше. Не ваше. Якщо щось не подобається — закриємо на*уй. Доставляйте парашутами. До побачення».
Парашутами, бл*дь?
Це не просто шантаж. Це — боягузливе виправдання власного комплексного імперського синдрому. Це коли допомога — не акт солідарності, а інструмент політичного шантажу: або дякуйте щогодини, або вимикаємо вам війну.
І тут потрібно сказати прямо:
Польща не допомагала і не допомагає безкорисливо.
Польща — країна з гіпертрофованим почуттям важливості, яка взяла участь у допомозі Україні лише тому, що це стало вигідно. І США, і ЄС повністю профінансували всю систему підтримки біженців. Польща отримала понад 3,5 мільярда євро допомоги, з яких частину просто не використала на українців, а пустила на власні соціальні потреби. Бо вміють.
Окремо — про військову допомогу.
Все, що Польща віддала Україні — це совковий металобрухт, якого вже не знали куди подіти. Стара техніка, що розвалювалася на ходу, пішла в Україну, а на заміну — Польща нахаляву оновила озброєння, отримала американські літаки, танки, західну бронетехніку та ще й статус улюбленої логістичної кобили НАТО. Це не допомога. Це бартер. Це бізнес. Це — вивіз хламу в обмін на політичні бонуси.
І тут, звісно, поляки ще витягують своє улюблене гасло — «Волинь!».
Волинська трагедія — так, це був жах. Це був біль, смерть, розрив між народами. Але поляки згадують Волинь не заради пам’яті, а заради політики. Не заради історичної правди — а заради маніпуляції й приниження.
Бо коли мова заходить про Березу Картузьку, про пацифікації, про випалену українську ідентичність на Холмщині, Лемківщині, Підляшші, про знищення церков, закриття шкіл, переселення, — у Варшаві раптом зникає пам’ять. Усі стають або сліпі, або дуже зайняті.
Волинь згадують вибірково. З трибуни. Зі сльозою, що зручно скочується під час виборів. А от про те, як етнічно чистили території під час і після Другої світової, як викорінювали українців під прикриттям “польського порядку”, як карали навіть за мову й віру, — про це ані згадки. Бо тоді доведеться визнати, що польська історія — не лише про “жертву і героя”, а ще й про гнобителя, ката і колонізатора.
І це головне: Волинь — у них не біль. Волинь — у них зброя. Її дістають кожного разу, як тільки Україна піднімає голову. Як тільки ми не схиляємось. Як тільки говоримо на повний голос.
То ж якого х*я ви хочете вибачень, якщо самі ніколи не сказали: «Ми вас також нищили. Ми вбивали. Ми витирали з мапи ваші села, вашу мову, ваше право бути»?
Немає чесності. Є тільки польська гординя. Така сама, як і шантаж з Жешувом. Ви не друзі, якщо тримаєте Волинь у кишені як карту тиску. Ви — маніпулятори. І ваша пам’ять нічого не варта, якщо вона працює тільки в одну сторону.
А тепер вони вимагають дяки. Ще й погрожують: не будете лояльні — відріжемо Жешув. Так от, панове, Жешув — це не ваше. По великому рахунку, Жешув — це українське місто РЯШІВ !!!
До 1945 року він належав до етнічних українських територій. Польща отримала його в результаті етнічних чисток, операції «Вісла» і тиску сюрусюру. Жешув — це місто з українською пам’яттю, з викорчуваними селами навколо, з людьми, яких депортували, знищували, змушували зректися мови, імен, церков, гідності. Польща його отримала не через право — а через силу, страх і сталінське погодження. А тепер ще й погрожують перекрити кисень тим, хто воює? Пхаєтесь зі своїми парашутами, ніби в нас нема вибору?
А вибір — є. Але не такий, як ви думаєте.
Це не ми маємо дякувати Жешуву. Це Жешув має кланятися кожному українському солдату, що тримає фронт. Бо якщо цей фронт впаде — то наступним буде не Париж, не Лісабон, а саме ви. Варшава. Краків. І «ваш» Жешув, з усім його пафосом і складським центром НАТО.
Тому замість того, щоб качати права і грати в «старшого брата», краще заткніть пельку і згадайте, хто тут реально тягне Європу на спині. І коли ви наступного разу захочете кукурікати про «польську допомогу», то подивіться в дзеркало і скажіть:
Скільки коштує ваша “допомога”? Скільки мільйонів євро? Скільки старої броні? Скільки слів «дякую» треба, щоб ви не включали режим Орбана чи Фіцо?
Бо зараз ви поводитесь не як союзник, а як ще один мерзотний шантажист, що стоїть збоку, і замість простягнутої руки — витягує рахунок.
Тільки майте на увазі, пани поляце: поки ви скиглите про парашути, ми кладемо під землю найкращих.
Поки ви ляпаєте своїми пафосними заявами і торгуєте війною, ми тримаємо фронт і вмираємо.
І ми ніколи не забудемо, хто вчасно мовчав, а хто зраджував.
P.S.: президент Польщі Анджей Дуда 8 липня 2024 року отримав з рук Зеленського орден князя Ярослава Мудрого І ступеня — найвищу державну нагороду України, яку вручають іноземцям за “видатні заслуги перед Україною”.
Отримав він цей орден нібито:
за “підтримку територіальної цілісності України”; за “допомогу українському народу”; за “особистий внесок у зміцнення українсько-польського партнерства”.А по факту — він отримав нагороду, а вже за кілька днів:
публічно принизив Україну, заявивши, що Жешув не “український”, а “польський”, і якщо щось не так — “закриємо нах*й”; звів нанівець значення українського фронту, натякаючи, що це НАТО і Польща рятують Україну, а не навпаки; вкотре нагадав про “невдячність українців”, вкидаючи старі пропагандистські кліше на кшталт “ви маєте нам дякувати щодня”.Нагородили фактично — за майстерність облити Україну брудом з орденом на грудях. За те, що однією рукою тисне Зеленському руку, а іншою — показує Сходу, що він тримає “важелі впливу”.
За те, що продовжує традицію польської політики: торгувати історією, географією, енергетикою, гуманітаркою, а тепер ще й війною.
А ось ще одна реакція відомого українського аналітика і політика, журналіста Віталія Портнікова
Насправді всі ми чудово розуміємо, що мав на увазі президент Польщі Анджей Дуда, коли говорив про Ряшів.
Він натякав: ані українці, ані союзники Польщі не сприймають належно польський суверенітет і вважають цей аеропорт і шляхи, що ведуть на схід, власними — хоча це польська інфраструктура, на польській землі.
Це — тривожний сигнал. Ще кілька років тому Анджей Дуда будував політичну кар’єру як головний захисник України в західному світі.
А Ряшів, донедавна майже невідомий аеропорт, став головними повітряними воротами військової допомоги для України — саме цим Польща пишалась. І це досягнення мало би стати центральним розділом політичної біографії Дуди.
А тепер, у фінальні тижні свого президентства, роздумуючи над можливою подальшою політичною кар’єрою, Дуда починає грати на струнах, які так люблять ультраправі у всьому світі.
Він акцентує на суверенітеті, натякає на «невдячність» України, на неповагу до тих, хто допомагає — безкорисливо, без обов’язку.
Однак нічого, крім політичної кон’юнктури, насправді не змінилося. Проблема не в тому, що хтось в Україні чи на Заході «вважає своїм» Ряшів. Проблема в тому, що «своїм» досі вважають його в Москві — і не забули, що Польща після Другої світової була фактично радянською колонією. Там зовсім не відмовилися від планів відновити цю «історичну справедливість».
Уся допомога, яка йде через Польщу, — це щит, який стримує війну подалі від польських кордонів. І не дозволяє росіянам зосередитися на їхній головній цілі — відновленні імперії і контролі над Центральною Європою.
Якщо ця допомога припиниться — у тому числі через Ряшів — і Україна зазнає поразки, якщо російські війська ввійдуть до Львова, то до бомбардувань польських аеропортів залишаться лічені тижні.
І тоді ремонту потребуватиме вже не злітна смуга в Ряшеві, а сама Польща — знесилена після килимових бомбардувань, з масовим від’їздом мешканців на південь Європи.
Президент США тим часом рахуватиме, чи не надто дорого коштують батареї Patriot, які доведеться терміново перекидати до Німеччини, і чи варто ризикувати ядерною війною через занадто непередбачувану Росію. І навіть якщо він зважиться, війна буде вже на польській землі. І полякам тоді точно буде не до радості.
Досить спекуляцій на темах, які очевидні кожному, окрім тих, хто дивиться на політику виключно крізь призму особистого его.
Польська допомога Україні — це інвестиція в безпеку самої Польщі. І поки українці тримають оборону, Польща має шанс уникнути катастрофи.
Поляки — не той народ, якому потрібно пояснювати, що таке Росія. Вона не раз доводила їм свою суть — і ще не раз готова довести, якщо її не зупинити.
Це історичне щастя Польщі — що між нею й Росією сьогодні стоїть Україна. Якщо України не буде — не буде й Польщі. І жодні союзи її не врятують. Врятує лише щит, який треба не паплюжити, а берегти.
Бо саме прості люди першими гинуть у війнах, коли голосують за тих, хто розповідав їм казки. Чи потрібно полякам переконуватися в цьому на власному досвіді?
————-
W rzeczywistości wszyscy dobrze rozumiemy, co miał na myśli prezydent Andrzej Duda, mówiąc o Rzeszowie. Zasugerował, że ani Ukraińcy, ani sojusznicy Polski nie okazują należytego szacunku dla polskiej suwerenności i traktują to lotnisko oraz drogi prowadzące na wschód jako swoją własność — mimo że to polska infrastruktura na polskim terytorium.
To niepokojący sygnał. Jeszcze kilka lat temu Andrzej Duda budował swoją karierę polityczną jako główny obrońca Ukrainy w świecie zachodnim. A Rzeszów — do niedawna niemal nieznane lotnisko — stał się główną bramą powietrzną pomocy wojskowej dla Ukrainy. Polska była z tego dumna. I to osiągnięcie miało stać się centralnym rozdziałem politycznej biografii Dudy.
A dziś, u kresu swojej kadencji prezydenckiej i rozważając możliwą dalszą karierę polityczną, Duda zaczyna grać na tonach, które tak lubią skrajnie prawicowi politycy na całym świecie. Podkreśla suwerenność, sugeruje „niewdzięczność” Ukrainy, brak szacunku dla tych, którzy pomagają — bezinteresownie, z dobrej woli.
A jednak w rzeczywistości nic się nie zmieniło, poza polityczną koniunkturą. Problemem nie jest to, że ktoś uważa Rzeszów za swój. Problemem jest to, że za „swój” wciąż uważa go Moskwa — i nie zapomniała, że Polska po II wojnie światowej była w istocie sowiecką kolonią. Tam nadal nie porzucono planów przywrócenia tej „historycznej sprawiedliwości”.
Cała pomoc przechodząca przez Polskę to tarcza, która powstrzymuje wojnę przed dotarciem do polskich granic. I uniemożliwia Rosjanom skoncentrowanie się na ich głównym celu — odbudowie imperium i przejęciu kontroli nad Europą Środkową.
Jeśli ta pomoc się skończy — także przez Rzeszów — i Ukraina poniesie porażkę, jeśli rosyjskie wojska wkroczą do Lwowa, to bombardowania polskich lotnisk zaczną się w ciągu kilku tygodni. I wtedy naprawy będzie wymagać już nie pas startowy w Rzeszowie, ale cała Polska — wyczerpana po dywanowych nalotach, z masowym exodusem mieszkańców na południe Europy.
Tymczasem prezydent USA będzie kalkulował, czy baterie Patriot są warte ryzyka, i czy warto ryzykować wojnę nuklearną z nieprzewidywalną Rosją. I nawet jeśli się zdecyduje — wojna i tak będzie już na polskiej ziemi. A wtedy Polakom nie będzie już do śmiechu.
Dość spekulacji wokół tematów, które są oczywiste dla każdego, kto patrzy na politykę nie przez pryzmat własnego ego. Polska pomoc dla Ukrainy to inwestycja we własne bezpieczeństwo. I dopóki Ukraińcy stawiają opór, Polska ma szansę uniknąć katastrofy.
Polacy nie są narodem, któremu trzeba tłumaczyć, czym jest Rosja. Ona już nie raz pokazała swoją prawdziwą twarz — i gotowa jest to zrobić znów. To historyczne szczęście Polski, że dziś między nią a Rosją stoi Ukraina. Jeśli Ukrainy zabraknie — zabraknie i Polski. I żadne sojusze jej nie ocalą. Ocalenie przyniesie tylko tarcza, którą należy chronić, a nie oczerniać.
Bo to zwykli ludzie giną pierwsi, gdy w czasie wojny głosują na tych, którzy karmili ich bajkami. Czy Polacy naprawdę potrzebują przekonać się o tym na własnej skórze?
