Ця жінка – історичний тип жінки провідної верстви України
Так про відому українську письменницю Олену Телігу (Шовгенів – дівоче прізвище – ред.) писав Дмитро Донцов. Олена Теліга народилася 119 років тому…
За його словами, Олена Теліга – “це тип, історичний тип жінки провідної верстви України. Вона окреслена у нього лише як письменниця та історичний діяч, без жодного побутовізму й натяку на особисте життя. Вона насамперед – герой своєї нації.
21 липня 1906 року народилась Жінка, яка поєднала в собі непоєднане: ніжність та силу духу , жіночність та залізну волю, витончену красу та безстрашну незламність, українська поетеса – Олена Теліга.
“Спокуси життя ? Це були наївні рожеві мрії молодости”. Навіть любов/кохання з такого погляду має інший вимір.
”Що таке любов ? Це великий стимул героїчних душ, який дає їм твердість іти крізь всі перепони, крізь терпіння, всі розчарування і зневаги, крізь всі спокуси”. Донцов обмежив погляд на Олену Телігу в такий спосіб, як це могло бути зроблене у Середньовіччі, представивши не живу людину, а лише той архетипічний компонент, який міфологічно залишиться в українській культурі.
По суті, донцовський есей про Олену Телігу – розширене тлумачення присвяти:
”Цим твором, присвяченім Поетці вогненних меж, хочу дати вираз почуттю глибокої відданости й подиву для Поетки Наддніпрянської України, яка – крім Лесі Українки – не знає собі рівної шляхетністю форми й глибиною змісту. Хочу здвигнути “пам’ятник нерукотворний” блискучій і вірній співробітниці “Вістника”, з якою мене лучили роки боротьби за спільне “вірую”.
Хочу відслонити містерійну суть її поезії, її дух, такий рідний великим традиціям Київської Землі, з якої вийшла; який кличним дзвоном гудітиме в серцях тих, що їх взивала на шлях героїзму і посвяти”(Сергій Квіт).
Очевидно, і Дмитро Донцов добре запізнав надзвичайну творчість Олени Теліги, її неповторність як дієвої особистості свого часу. Чи відчувала таке ставлення до неї Олена Теліга ? Чи з її боку це було захоплення Дмитром чисто побутового характеру ?
Сюди 15 жовтня 1924-го поступив кубанський бандурист Михайло Теліга. Саме в цьому вищому навчальному закладі і познайомилися Михайло Теліга із юною Лєною Шовгенів (Шовгенова, (8/ 21 серпня 1906 – 21 лютого 1942).
Народилася Олена під Москвою, виросла в російськомовному імперському середовищі.
“Опинившись у Подєбрадах, – розповідала вона, – я була приголомшена, що мій власний батько відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали є не що інше, яку звуть господарською академією як ректор школи, де викладають “на мові’ і де на стінах висять портрети Петлюри”.
Війна в долі подружжя Теліг
Під час Другої світової війни Михайло та Олена Теліги перебували у Кракові. Тут зустрілися з давнім знайомим Олегом Кандибою (Ольжичем). Олена вступила до ОУН, де отримала посаду праці в Культурній референтурі проводу ОУН. Із вірою в те, що її народ не зламати, вона пішла в останню дорогу разом із чоловіком Михайлом Телігою та поетом Закарпаття Іваном Рошком Ірлявським.
8 лютого 1942-го гестапо їх арештувало. Важливим моментом на цьому фатальному шляху поетеси Олени Теліги в омріяному Києві стало її прагнення ”стати українкою” .Тут вона організувала Спілку українських письменників. Співпрацювала з краківською “Просвітою”.
У липні 1941-го у складі похідної групи ОУН разом із Уласом Самчуом нелегально перейшла кордон і переїхала до Львова, у вересні – до Рівного, де написала публіцистичні статті: “Розсипаються мури” та “Братерство в народі” (‘Волинь”) У Києві працювала редакторкою місячного тижневика “Літаври”: “І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання Щоб Бог заслав мені найбільший дар Гарячу смерть, не зимне умирання”.
Так і сталося. Олена Теліга останні дні перебувала в камері 34, звідси й пішла на смерть (21 лютого 1942).
На стіні камери нею написані останні слова : ”Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”. Днем раніше стратили в Бабиному Яру Михайла Телігу та Івана Рошка-Ірлявського.
До речі, поетична спадщина поетеси становить всього 38 віршів. В іншому вірші “Мужчинам” читаємо: “Гойдайте ж кличний дзвін ! Крешіть вогонь із кремнів ! Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, Без металевих слів і без зітхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть !”.
