Пам’ятник Шевченку у Львові: як обирали місце
Львівський журналіст Василь-Михайло Семен оприлюднив у Фейсбуці пост про те як у Львові ще у радянські часи тодішня влада всіляко намагалася відтягнути процес встановлення у Львові пам’ятника Тарасові Шевченкові, намагаючись взагалі не ставити його у центральній частині міста.
Нині в це важко повірити, але з кінця ще позаминулого ХІХ століття і до проголошення Незалежності у Львові йому не було жодного пам’ятника Кобзареві !
Тож не дивно, що питання про його спорудження стало одним з ключових на львівських мітингах 1987-1989 років.
У численних резолюціях мітингарів щоразу повторювалася вимога: пам’ятник має стояти у центрі. І якраз це найбільше дратувало й тривожило компартійну владу. Які тільки обґрунтування, які аргументи не вишукувались, аби відсунути його якомога далі від історичної частини !
«Новий пам’ятник на центральному проспекті порушить архітектурний ансамбль заповідної зони», «у центрі не можна, бо там колись стояв пам’ятник Яну Собєському», «там вже є два пам’ятники (Міцкевичу і Леніну), затісно буде».
І таке затягування могло тривати невідомо скільки. Але 9 березня 1989 року в Оперному театрі відбувалися збори з нагоди дня народження Кобзаря. Після доповіді партійного ідеолога про те, як у радянській Україні збулися всі мрії поета-демократа і революціонера відбувався традиційний святковий концерт.
Хор, підтримуваний публікою в залі, виконував «Реве та стогне», а після цього несподівано на сцену виходить Богдан Стельмах, бере мікрофон і оголошує назву свого вірша: «Пам’ятник».
В місті лицарів, храмів, музеїв і левів,
В кафедральній столиці Івана Франка,
Де знайшли п’єдестали Міцкевич і Ленін,
Всіх вражає Шевченка відсутність гірка.
Після першої строфи у залі запанувала насторожлива тиша, але поет продовжував:
На осерді Європи, в двадцятому віці
Стоїмо на Говерлі своєї ганьби
І безсовісно дивимось світові в вічі –
Без’язикі, безликі, великі раби.
Стельмах продовжує читати, і кожен рядок, кожне слово посилює напругу у залі.
Насипаймо нещадно квітчасту могилу
В тому місці, де хочемо мати його,
І ніхто не згребе нашу волю і силу,
І доб’ємся, доб’ємся, доб’ємся свого!
Кілька довгих секунд мертвої тиші, а далі вибух овацій. Глядачі зриваються з місць – стоїть партер, стоять балкони і ложі, останніми підводяться партійні бонзи з першого ряду. Хочеш не хочеш, вони теж змушені хляпати у долоні. На сцену летять два букети квітів. Стельмах піднімає, ще раз вклоняється залу і покидає сцену.
Ті два букети він поклав на центральній алеї проспекту неподалік будівлі етнографічного музею. Наступного дня до вечора на тому місці виріс чималий стіжок квітів. Вночі, коли місто вже спало, його прибрали «комунальники» з «гарячими серцями і чистими руками». Але на другий день там знову була гора квітів, і вивезти її вже не вдалося – поруч стояла варта з УНСО.
З того часу весь Львів знав, де буде стояти пам’ятник Кобзареві, вірш Стельмаха став останньою крапкою у дискусіях, суперечках, що тривали кілька років.
У цьому контексті Василь Семен згадав і безпосередньо про Богдана Стельмаха, якому 2-го жовтня виповнилося 81 рік !
У червні 1984 року Богдан Стельмах на пушкінському вечорі в Будинку культури працівників трамвайно-тролейбусного управління в присутності партійних ідеологів обласного і міського масштабу прочитав свого вірша «Дуель».
За алегоричною версією автора, дуельний вбивця Дантес не загинув, досі живий і далі продовжує свою чорну справу – тільки тепер з високих начальницьких кабінетів. Натяк на партійну ідеологічну цензуру був достатньо прозорий, і за лічені години після виступу Стельмах отримав «вовчий білет».
Було суворо заборонено друкувати його твори, транслювати на радіо і телебаченні, з репертуару Білозорової «Ватри» вилучили всі пісні на його слова. Жодної згадки у пресі, жодних публічних виступів чи творчих вечорів – як поет Стельмах мав назавжди щезнути. І так тривало кілька років, попри всі перебудовні віяння і декларовану гласність.
Сьогодні ці розповіді вже далека історія Львова і нині українці вже зі зброєю в руках мусять відстоювати свою свободу і боротися за рідний Дніпро, який реве та стогне під обстрілами російських окупантів. Бо російські окупанти у першу чергу руйнують українські пам’ятники як символи свободи та незламності.
Читайте також: які жінки подобалися Тарасові Шевченку
