150-ть років тому народився Апостол українського націоналізму

Йдеться про видатного українського політика, політика та автора брошури “Самостійна Україна” Миколу Міхновського, про якого на своїй сторінці пише дослідник українського визвольного руху і кандидат історичних наук Микола Посівнич.

Микола Міхновський (31.03.1873, тепер смт Турівка, Броварський р-н Київської обл. – 3.04.1924, Київ) – політичний та громадський діяч, правник, публіцист, ідеолог і лідер націоналістичної течії кінця XIX – початку ХХ ст., автор брошури «Самостійна Україна», організатор українського війська.

Нащадок козацького роду, корені якого простежуються ще з 17 століття. Народився у сім’ї сільського священика. Світогляд формувався під впливом батька Івана, який виховував дітей у самостійницькому дусі, беріг національні традиції і правив богослужіння українською мовою.

Освіту здобув у Прилуцькій гімназії. У 1890 р. вступив на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Будучи першокурсником долучився до національного руху і став членом «Молодої громади». Але культурницька діяльність не задовольняла його. Перша організація з політичними цілями була заснована групою студентів Харківського і Київського університетів, які влітку 1891 р. займалися статистичними переписами на Черкащині, неподалік могили Т. Шевченка. Саме там четверо молодих людей склали присягу на вірність Україні, та заснували таємне політичне товариство «Братство тарасівців». Міхновський, хоч і не був серед засновників, займався розробкою ідеології, відомої під назвою «Credo молодого українця». «Братство тарасівців» боролося за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама».

Справа «тарасівців» здавалася безнадійною, але Міхновський відчайдушно кинувся в боротьбу. Це були виступи людини іншого світогляду, не популярного і не визнаного більшістю. В Україні з’являлись поодинокі однодумці, які поділяли погляди «самостійників», причому не лише серед студентів, а й селян, міщанства, інтелігенції. Організація припинила існування 1893 р. після того, як частину «тарасівців» було заарештовано, а іншу – заслано у села.

Закінчивши навчання почав працювати в адвокатській конторі Києва. Водночас Міхновський не полишав громадської діяльності. У 1897 р. був у Львові, де встановив взаємини із західноукраїнськими діячами і закупив заборонені видання. В 1898 р. переїхав до Харкова, займався адвокатською практикою, відкрив власну контору і здобув популярність успішного адвоката. У 1906 р. на «Лубенському процесі» братів Шеметів засудили до страти, але завдяки майстерності Міхновського їх звільнили. На початку 1899 р. студентська громада під його проводом влаштувала у Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського. 19 і 26 лютого 1900 р. Міхновський виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу.

У січні 1900 р. у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) – першої політичної у Наддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі під назвою «Самостійна Україна», яка була видана у Львові, накладом у тисячу примірників. Деякий час вона вважалася програмою РУП. Малоросійська інтелігенція, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, його звинуватили у шовінізмі і надмірному радикалізмі.

Незважаючи на шквал критики, наприкінці 1900 р., у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам’ятнику Котляревському у Полтаві, від імені тієї ж РУП написав «Одвертий лист до міністра Сипяґіна», який закінчувався словами: «Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації».

На початку 1902 р. він заснував Українську Народну Партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. Він став її провідником і ідеологом, автором програми УНП та інших партійних видань. Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійників «Десять заповідей УНП», написаний 1903 р.: 1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей. 2. Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас. 3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів. 4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів. 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників – і добре буде цілому твоєму народові й тобі. 6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів. 7. Не зробися ренегатом-відступником. 8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України. 9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи. 10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Націоналізм Міхновського мав здебільшого захисний характер. Він був протидією, запереченню державному шовінізму панівних націй. Незважаючи на свою нечисленність, самостійники вперто шукали шлях до сердець загалу, використовуючи демонстративні і навіть епатажні форми і методи впливу. Це робилося з єдиною метою: будити національну свідомість, розвивати почуття належності до великого народу із славним минулим, привернути якомога більше українців до ідеї самостійності України. Ці ідеї він популяризував у часописах, які засновував попри всілякі адміністративні заборони: «Самостійна Україна», «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя», «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912-13).

Прагнув використовувати усі наявні можливості для агітаційної роботи. Його зусиллями 1909 р. було створено «3-тє Харківське товариство взаємного кредиту». Цю організацію поліція оцінювала як «легальне прикриття групи українців», які обговорюють політичні питання. У 1912-13 рр. він активно працював у харківському Товаристві імені Квітки-Основ’яненка. Поліція небезпідставно підозрювала Міхновського та інших членів УНП у використанні Товариства для пропаганди самостійницьких поглядів. Із запалом говорив про «потребу терористичної акції». У 1904 р., коли Росія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту підірвала у Харкові пам’ятник російському поету Пушкіну. У Києві та Одесі планувалося висадити у повітря пам’ятники російським імператорам. Акцію у Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України» на чолі з Віктором Чехівським. На місці понівеченого пам’ятника Пушкіну були розкидані відозви із закликом до «боротьби за своє національне визволення».

У своєму прагненні дійти до народних мас, до широких верств інтелігенції, самостійники мусили долати опір не лише царської бюрократії та зрусифікованої культурної еліти. Як і раніше, вони стикалися з непорозумінням, а то й відкритою неприязню з боку і соціалістичних, і поміркованих українських діячів. Усі тодішні авторитети були їхніми опонентами: Михайло Грушевський вбачав у Міхновському людину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії». Симон Петлюра критикував його на сторінках часопису «Україна», звинувачував в «обмеженості і вузькості». Володимир Винниченко в одному із своїх ранніх гумористичних оповідань «Поміркований та щирий» створив непривабливий образ самостійника Данила Недоторканого, у якому можна впізнати риси Міхновського. Варфоломій Євтимович характеризував його: «Він був високоосвічений і досвідчений правник, тонкий психолог, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття».

Перед Першою світовою війною займався пропагандою національних ідеї серед тих кіл, які досі були далекі від українського руху, а саме серед промислових та хліборобських кіл Слобожанщини і Донбасу. Вже тоді розумів, що держави будуються не лише інтелігенцією. Він і сам взяв участь в організації соляних промислів у Слов’янському районі. Під його впливом чимало промисловців взяли участь в національному русі. Так син і донька відомого організатора вугільної промисловості Алчевського під його впливом включилися в національний рух, а Христя Алчевська стала однією з видатних українських поетес.

З початком Першої світової війни перебував на фронті, хоча сам, будучи ворогом Росії, з ідейних міркувань не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив у чині поручика у Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у нього з’явилася ідея закласти підвалини української армії. Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії. Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон УСС по той бік фронту, Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки.

З початком Української революції 1917 р. спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 р. він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі, або приєднатися до Центральної Ради – в надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. Наприкінці березня 1917 р. «самостійники» Міхновського ввійшли до складу ЦР. Жодної з проблем це не вирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши, що у дискусіях лише марнується дорогоцінний час, Міхновський повністю віддався творенню українського війська.

З ініціативи у Києві у березні 1917 р. відбулись три військових віча, останнє з яких ще 11 березня ухвалило рішення про формування 12-го українського полку ім. гетьмана Б. Хмельницького. Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулося на його ідеї: воно виявило готовність зі зброєю в руках здобути незалежність Україні. 16 березня 1917 р. було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» на чолі з М. Міхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після його доповіді обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила приступити до організації власної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії; створення у частинах армії громадських організацій; негайну організацію першого українського полку.

Про діяльність Українського військового організаційного комітету Міхновський доповідав на Українському Національному конгресі (6-8.04.1917). На той час комітет вів перемовини з командуванням російської армії про формування двох українських бригад. Конгрес обрав його членом Центральної Ради від Українського військового клубу ім. гетьмана П. Полуботка. На І-му Всеукраїнському військовому з’їзді (5-8.05.1917) увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК).

Соціалісти негативно ставилася до створення власної армії, сподіваючись, що у «крайньому випадку» народ сам збереться у «народну міліцію». Тому серед керівництва Центральної Ради посилювалася недовіра до Міхновського, популярність якого в армії зростала. Відчуваючи недовіру з їх боку, вийшов зі складу УГВК, де фактично був позбавлений можливості впливати на вироблення політичної лінії. У червні 1917 р. самостійники сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українським ім. гетьмана П. Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний, ані російською владою, ані Центральною Радою.

Полуботківці вдалися до спроби воєнного заколоту з метою проголошення незалежної України. Існував план повстання, очевидно, складений самим Міхновським. У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Рада, яка ще сподівалася досягти автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Прямих доказів участі його у повстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося. Небезпечного конкурента, Центральній Раді треба було усунути з Києва. На прохання Винниченка та Петлюри під охороною жандармерії його відправила його на Румунський фронт для проходження служби. Так само, на фронті або у в’язницях, опинилося й багато інших самостійників.

На Румунському фронті пробув до Жовтневого перевороту. В Україну він повернувся осінню 1917 р., оселився на Полтавщині, де Лубенське земство обрало його мировим суддею. У цей час на Полтавщині набирала сили – Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). Її засновниками були Володимир та Сергій Шемети, В’ячеслав Липинський. УДХП обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою. Партія виступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, зберігала приватну власність на землю, орієнтувалася на міцне фермерське господарство. Міхновський почав схилятися до монархічного принципу організації державної влади в Україні, і тепер, пов’язував майбутнє України з реалізацією демократично-хліборобської програми. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всій Україні.

У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував його на якусь посаду в уряді. Сам Скоропадський не міг зрозуміти чому до нього таке майже однодушне негативне ставлення.

Попри це, Гетьман серйозно розглядав Міхновського як кандидатуру на посаду прем’єр-міністра Української Держави. Йому імпонували його антисоціалістичні погляди і визнання ним приватної власності на землю. Не забув гетьман і того, що Українська демократично-хліборобська партія зіграла велику роль у скиненні Центральної Ради. Врешті, Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем’єром, і він запропонував йому посаду особистого радника. Разом з УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму. Він був автором низки документів з критикою складу уряду та його політики, поданих безпосередньо Гетьманові, входив до делегацій, які зверталися до німецької окупаційної влади.

Не довіряючи соціалістам, Міхновський, як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманського повстання. Коли ж воно розпочалося і розгорнулася боротьба між республіканським військом Петлюри та залишками гетьманських формувань, був серед тих, хто виступав за примирення сторін, утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною Міхновським, в Одесу до командування експедиційних військ Антанти вирушила делегація на чолі з Сергієм Шеметом. Передбачалося, що союзники допоможуть у примиренні сторін. Водночас він з тією ж метою виїхав до Харкова, де перебував Запорізький корпус. Але обидві місії провалилися.

Ставлення Міхновського до Директорії було негативним. Він передбачав, що соціалісти своєю політикою приведуть до анархії у сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, армії. Наприкінці 1918 – на початку 1919 р. становище УНР стало критичним. «Необхідно щось робити! Інакше – кінець Україні! Держава наша загине», – заявляв на нараді керівництва УДХП Міхновський. Хлібороби-демократи розробили відчайдушний план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою Запорізького корпусу полк. Петра Болбочана та корпусу СС полк. Євгена Коновальця – встановити в Україні військову диктатуру. З наказу Петлюри Болбочана було заарештовано і розстріляно. Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні. Коли до міста увірвалися більшовики, його заарештували, проте невдовзі звільнили на прохання місцевої інтелігенції. Дехто з більшовиків пам’ятав його виступи на судових процесах на захист селян. Пізніше Міхновський мав контакти з отаманом М. Григор’євим, йому належало авторство головних відозв, з якими отаман звертався до українського селянства.

Важка хвороба підірвала здоров’я Міхновського. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений невдачами, виснажений фізично і психічно виїжджає на Кубань. У 1920 р. Міхновський опинився у Новоросійську, звідки марно намагався емігрувати. Коли денікінці під тиском ЧА евакуювались морем, спробував скористатись нагодою і виїхати з ними, але його на корабель не взяли. Чотири роки мешкав на Кубані в станиці Полтавській, вчителював та працював у кооперації.

• У 1924 р. повернувся до Києва, де був заарештований ГПУ і після кількох днів допитів був звільнений. 3 травня 1924 р. його було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Українська діаспора, її преса шанобливо ставилася до пам’яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його прикладі служіння Україні десятиліттями виховувались покоління націоналістичної молоді у Європі, Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії.

Усе життя йому доводилося відстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Він був приречений весь час іти проти течії, робив це безкомпромісно, вирізнявся непоступливим характером. Був розкритикований, осміяний, відторгнутий. Сувора вимогливість звужувала коло його друзів: близьким ставав лише той, хто поділяв його погляди. Спадщина Міхновського (публіцистика, політологічні статті та програмні документи) увійшла до великого тому праць, а натомість вона заклала цілу епоху в історії українського націоналізму та суспільно-політичної думки.