Чубинський написав: “Ще не вмерла…” за півгодини

За вірш, що згодом став Гімном незалежної України, Павло Платонович Чубинський  (народився 27 січня 1839 року) шість років провів у засланні, після чого у 45 років закінчив земне життя.

Справою свого життя дипломований юрист, кандидат правознавства Павло Чубинський вважав фольклористику й етнографію.

Він зібрав близько чотирьох тисяч обрядових пісень, понад триста казок, зафіксував говірки, прикмети, звичаї з 60-х місцевостей України.

Дослідника цікавили святкування українцями народження, проводів у рекрути й здійснення обряду погребіння. Але в історію вчений увійшов насамперед як автор “Ще не вмерла Україна”.

Простора квартира на вулиці  Великій Васильківській, 112 у Києві, в будинку купця Лазарєва. яку винаймав 23-річний Павло Чубинський, була місцем постійних зборів членів “Громади” – національно-культурного осередку української інтелігенції.

Є версія, що пісню “Ще не вмерла Україна” запозичено з мазурки “Єще Польска нє зґінела”, згодом польського гімну. Чубинський нібито чув цю пісню на Півночі від польських засланців.

Однак восени 1862-го на одній із вечірок у Чубинського сербські студенти, які навчалися у Київському університеті, душевно заспівали патріотичну пісню, у приспіві якої були слова: ”срце биjе и крв лиjе  за своjу  слободу”.

Господареві це надзвичайно сподобалося, він раптом подався в іншу кімнату, а через півгодини вийшов звідти з рукописним текстом і заспівав на сербський мотив пісню, що починалася зі слів: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля ! Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,  Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!”

Згодом Павло Чубинський часто казав, що цей вірш – результат експромту. Автор, звісно ж, не здогадувався, що цей експромт – перше виконання Гімну незалежної України.

1863-го вірш Павла Чубинського, поруч із поезіями Тараса Шевченка, надрукував часопис “Мета”, що потрапив до рук Михайла Вербицького – українського композитора, хорового диригента. 

Згодом цей текст Михайло Вербицький переробив і поклав на музику, але перший чотиривірш і приспів залишилися  незмінними.

“Ще не вмерла…” переписували від руки і поширювали серед українофільських гуртків, він став вельми популярним.

У жовтні 1862-го шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського “за вредное влияние на уми простолюдинов” на проживання в архангельську губернію під нагляд поліції.

Павло Чубинський вимагав слідства, адже звинувачення  юридично необгрунтовані ”відвідував могилу Шевченка’ і “пив горілку з простолюдинами та співав малоросійські пісні”. Однак розслідувати нічого не стали, уникнути покарання Павлові Чубинському не вдалося.

За роки заслання на півночі українець Павло Чубинський зробив чимало для російської науки. Наприклад, написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на архангельщині, про печорський край, торгівлю у північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї у губернії…

Нарешті, взяв участь в історико-статистичному вивченні краю і заполярного Уралу. За ініціативою Павла Чубинського відправлена експедиція на Нову Землю.

1869-го отримав дозвіл на повернення в Україну. Тоді очолив етнографічно-статистичну  експедицію російського географічного товариства в південно-західному краї. За три роки вчений обробив та підготував до друку сім томів ”Трудів етнографічно-статистичної експедиції”.

Чубинський влаштувався тоді служити у цукроварній фірмі Яхненків і Симиренка. Тут він познайомився з Катериною Порозовою, сестрою дружини інженера-цукровара Толпигіна й у 1872 р. — одружився. У шлюбі народилося четверо дітей.

1873-го в Санкт-Петербурзі вийшов друком альманах “Малороские мифические сказки”, де серед інших розміщено тридцять казок, які записав вчений.

Завдяки Чубинському 1873-го у Києві відкрито південно-західний відділ російського географічного товариства. Нині його вважають прообразом нашої Академії Наук. Тоді ж він  провів у Києві  перепис, який показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську. Тодішній голова Київської археографічної комісії  Михайло Юзефович назвав це провокацією, написав скаргу в столицю. Скарга подіяла – Павла Чубинського вислали з України,  а київський відділ географічного товариства – припинив роботу.

 1879-го науковець пішов у відставку. Захворів. За деякими даними, ще у молодому віці стався крововилив у головний мозок і до кінця життя Павло Чубинський  став прикутий до ліжка.

Сучасники знали його чорнооким, носатим і губатим, дуже живим і темпераментним. І ось ця “капітальна споруда”, як писав про нього Кістяківський (чоловік рідної сестри Чубинського) перетворилася на руїну.

Він мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей. Лікування не допомагало. Випросили дозвіл виїхати в Україну, де він уже не був шкідливим для імперії. Жив практично рослинним життям майже сім років. Коли помер, Кістяківський записав у щоденнику: “Це була давно бажана смерть”.

Помер Павло Чубинський 17 січня 1884-го – через два дні після того, як йому виповнилося 45.

Катерина мужньо витримала удар долі, самотужки підняла дітей і дала їм гідну освіту. Донька Олександра – відома в Європі оперна співачка (“Ла Скала”).

Правнучка Віра – в Югославії педагог–хореограф. Упродовж сорока років завідувала своєю балетною школою, син Михайло – професор-криміналіст, Павло– інженер-залізничник,  син Федір – ветеринар.

Один із правнуків Павла Чубинського Володимир – інженер, поет-дисидент в СРСР, написав “Марш КПІ”, витяг з мелодії  якого щогодини звучить над головним корпусом столичного вишу.

До речі, вже 10-го березня 2025 виповнюється 160-ть років з часу першого публічного виконання Державного Гімну України.

Уперше публічне виконання відбулось 10 березня 1865 у Перемишлі з нагоди урочистостей до роковин смерті Тараса Шевченка. 

У Львові традиційно виконують публічно Гімн України перед Ратушою.

Музику гімну Верховна Рада України затвердила 15 січня 1992 року, а текст – 6 березня 2003 року. Тоді ж відкоригували рядок «Ще не вмерла УкраїнА» на «Ще не вмерла УкраїнИ».

Підготував Степан Беца 

Читайте також: Чому Шевченко і Чубинський – побратими духу ! 

Як у Львові обирали місце для пам’ятника Тарасові Шевченкові – спогади відомого журналіста