Де живуть у Львові нащадки енкаведистів
Не секрет, що з окупацією Львова у 1939 році радянськими військами до нашого міста скеровували етнічних росіян, які б мали наводити у Львові радянський побут і вишукувати “ворожі елементи”.
Відомий історик Микола Бандрівський розповів про двох таких “парашутистів”, нащадки яких з великою вірогідністю досі проживають і працюють у Львові.
Відкриваємо імена найбільш відомих НКВДистів нашого Львова
В останні роки у нашому місті чим раз голосніше подають свій голос ті, які стверджують, що вони – “местные львовяне”. Їм, зазвичай, не подобаються знакові постаті українського минулого і сьогодення і вони – краще за нас з вами – знають, “… как нам всем вместе жить дружно в нашей стране”.
Так, от, нижче я подаю дві історії про те, як у Львові опинялися отакі “местные львовяне” і нащадки яких починають нас вчити сьогодні як нам правильно будувати Україну (дякую своєму колезі Сяргей Горбік, який звернув мою увагу на ці персони).
Отож, перша з цих одіозних фігур – генерал-майор НКВД Александров Макарій Павлович, уродженець Санкт-Петербурга (1906), етнічний росіянин.
Із його послужного списку цікавими є наступні моменти:
– із 25 листопада 1941 року М.П.Александров був заступником начальника особливого відділу НКВД 38-ої армії
– із березня 1943 року М.П.Александров вже на посаді начальника ОКР СМЕРШ 13-ої армії, а з 27 числа того ж місяця – вже на посаді начальника особливого відділу НКВД тієї ж 13-ої армії.
А, от, від 7 липня 1947 року у послужному списку отого М.П.Александрова почалися зміни: саме того дня його перевели на Західну Україну і назначили нач.ОКР МГБ 8-ої мех. армії Прикарпатського військового округу. Звільнений 5 жовтня 1954 року у зв’язку із службовою невідповідністю.
Вийшовши на пенсію у Львові (там, де і працював), М.П.Александров влаштувався викладачем в СШ№1 м.Львова, де одночасно був секретарем парторганізації. Із нагород цього М.П.Александрова назву три ордени Красного Знамени, орден Отечественной войны 1 степени, орден Красной звезды та медаль: “Заслуженный работник НКВД”. Помер і похований у Львові (див.некролог у “Львовская Правда” за 7 грудня 1960 року).
Ще один схожий типаж – генерал-майор НКВД Бударев Владімір Іванович, 1907 року народження.
Про нього відомо, що із 20 листопада по 25 квітня 1941 року він працював на посаді нач. ОО НКВД Чорноморського флоту у місті Севастополь.
– а от потім до 15 квітня 1942 року В.І.Бударев працював на посаді зам. нач.9-го відділення УОО НКВД СРСР
– до травня 1946 року працював на посаді зам.начальника УКР СМЕРШ по Воронезькому 1-му Українському фронту
– до 25 березня 1952 року Бударев В.І. працював заст. нач. 3-го Головного управління МГБ СРСР
– до 17 грудня 1953 року Бударева В.І. перевели на Західну Україну і він працював у Львові на посаді начальника УКР МГБ-ОО МВД Прикарпатського військового округу.
А, от, далі – не менш цікаве у біографії цього Бударева В.І., а саме:
– Бударев В.І. був знятий з посади і звільнений на підставі Наказу МВД СРСР №001150 “О нарушениях социалистической законности в ОО МВД Прикарпатского военного округа” за “…большое количество необоснованных арестов”, а також за те, що “…игнорировал неоднократные указания ЦК КПСС о необходимости строгого соблюдения социалистической законности”.
Усі матеріали по цій справі були передані в особливу інспекцію МВД СРСР для перевірки розслідування і притягнення його до судової відповідальності.
Після цього, на підставі Постанови Ради міністрів СРСР за №2349-1118сс від 23 листопада 1953 року Бударева В.І. позбавили звання генерал-майора як такого, що “…дискредитував себе за час роботи в органах держбезпеки”.
Після цього Бударев В.І. вже як львівський пенсіонер, влаштувався на посаду “председателя правления артели им.25-летия Октября” і одночасно був членом Львівської обласної Ради з промислової кооперації. Серед його нагород орден Красного Знамени (26.4.1940 і 24.11.1950), орден Кутузова 2-ої степені (31.5.1945), орден Отечественной войны 1-ої ступені (6.4.1945) та орден Красной Звезды (21.2.1945). Помер і похований у Львові.
Отакі-от “сталінські орли” досі спочивають на Личаківському кладовищі у Львові…
Ще один типаж – генерал-майор Кравченко Николай Григорьевич, українець з Дніпропетровщини, який із 23 січня 1954 року по серпень 1959 року був начальником ОО МВД – КГБ Прикарпатського військового округу. У 1956 році цей Н.Г.Кравченко мав якесь відношення до СШ №8 у Львові.
Нагороджений трьома орденами Красного Знамени, орденом Отечественной войны 1 степени, двома орденами Красной Звезды, дев’ятьма медалями і знаком “Почетный работник ВЧК-ГПУ (XV)”.
.
І, на кінець, один із найвідоміших НКВДистів Львова – генерал-майор Горяинов Евгений Николаевич, 1907 року народження, етнічний росіянин. Починаючи із вересня 1949 року по 26 жовтня 1951 року Є.Н. Горяінов був на посаді нач. УКР МГБ Прикарпатського військового округу, а з вересня 1959 року по квітень 1962 року він був на посаді нач. ОО КГБ Прикарпатського військового округу. Нагороджений чотирма орденами Красного Знамени, орденом Отечественной войны 1 степени, двома орденами Красной Звезды, 7 медалями та знаком “Заслуженный работник НКВД” (19.12.1942). Помер у 1963 році у Львові, але похований на Серафимівському кладовищі у Ленінграді.
Для тих, кому вищенаведена інформація видалася нецікавою, поясню простіше: вищеперелічені у цьому – і у минулих моїх дописах – львівські НКВДисти, на той час очолювали чи працювали у єдиному (на все Прикарпаття) львівському відомстві, яке розробляло плани по ліквідації підрозділів УПА, фізичному знищенню бандерівців і всіх, хто їм співчував або ж симпатизував.
І ями з негашеним вапном на подвір’ї Стрийської тюрми, куди живими скидали сотні українців – це теж їх рук справа. І соляні шахти в Саліні біля Добромиля, куди тисячами скидали напівживих і мертвих галичан – теж вчинено за їх наказом. І жахливі, нелюдські масакри львівських арештантів у тюрмах на Лонцького і Замарстинові у Львові наприкінці червня 1941 року – теж було зроблено за їх, МГБістським, сценарієм.
І, на останок: щорічно, виконком і депутатський корпус Львівської міської Ради, виділяють достатньо великі кошти на впорядкування і догляд за могилами на Личакові (оскільки це кладовище лише для зовнішнього вжитку має статус “музею”, а насправді – має статус звичайного ЛКП, як будь-який ЖЕК, з типовими, для підприємства такого типу, фінансовими проблемами).
Я жодним чином не закликаю якісь могили перестати впорядковувати чи кудись конкретно переносити. Ні! Я лише хочу, щоб на Личаківському кладовищі був, врешті, наведений порядок з радянськими військовими могилами: могили тих, хто доблесно воював, громив німців і з честю дійшов до Берліну – слід й надалі підтримувати у належному стані й опікуватися ними, оскільки у багатьох з них лежать наші однокровні українці, які нічим не завинили перед своїм народом.
Натомість, щодо могил “стребків” та інших синьопогонників (зокрема, МГБшного генералітету на Личакові), питання слід вирішувати у комплексі, керуючись думками фахівців.
P.S.
Уперше львів’яни познайомилися з держбезпекою Радянського Союзу у вересні 1939 року, а вже через півтора місяця у мешканців Львова силоміць забрали 1031 квартир (статистика станом на 4 листопада), в які було заселено сім’ї військових і представників “партійно-господарського активу”.
Про темпи, з якими радянська влада забирала у львів’ян їх законне житло, свідчить те, що вже через три тижні (станом на 27 листопада 1939 року) таких, насильно “звільнених” від їхніх власників, квартир, вже налічували 2649, причому майже тисячу з цих помешкань у фешенебельних районах міста, отримали працівники НКВС і наркомату оборони. Уже станом на 3 січня 1940 року таких, силоміць звільнених новою владою квартир, налічували 5407. Примусові виселення тривали й у перші повоєнні роки, що кардинальним чином змінило етнічний склад населення у центральних районах Львова.
В цілому ж, наприкінці 1939 року, в західну Україну лише з Ленінграда прибули 60 працівників керівного складу НКВС, з Саратова – 40, Смоленська – 50, Рязані – 30, Воронежа – 40 військовослужбовців цього відомства.
Тоді, усі найкращі квартири у фешенебельних районах міста захопили прислані енкаведисти зі своїми сім’ями. Їх нащадки відтоді ніде не виїхали, вони дали потомство, вивчили українську, а деякі з них сьогодні викладають у львівських вищих навчальних закладах, присутні в націоналістичних рухах і організаціях, обросли бізнесами і впливовими знайомствами
