Олена Вітер (Йосифа) – сила добра
Церковна діячка, монахиня, василіянка, педагог, мати-ігуменя Якторівського та Львівського монастирів студиток. Все це стосується Олени Вітер (Йосифи) – ім’я, яке вона отримала після 28 років і стала настоятелькою Якторівського жіночого монастиря.
Про ревну патріотку України і Української церкви, сподвижницю Митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосифа Сліпого, уперше розповіла ігуменя монастиря у Великих Гаях, Тернопільського району сестра Анатолія, яка з нею провела разом останні 12 років.
Народилася Олена 11 січня 1904-го у Львові. Змалку виховувалася в українському патріотичному середовищі. Закінчила навчання в гімназії. Навчалася у медичному інституті. Тепер перед нею відкрилися нові горизонти. Вона надавала потребу нужденним, а хворим – медичну допомогу.
Її батько був професором в одній із київських гімназій та в січні 1918 року бився разом зі своїми студентами під Крутами, там і загинув геройськи. Тому Олена разом з матір’ю змушені були повертатися до Львова, де спершу дівчина вчилася у василіанській школі, а після цього вступила до медінституту, але закінчила лише один курс.
Діяльність молодої патріотки помітив митрополит Андрей Шептицький. Саме з його благословення Олена у 1926 році стає вчителькою новичок у монастирі с. Якторів Золочівського району Львівської області та дістає чин магістра. Ще до того вона в монастирі та при ньому засновувала різні просвітницькі гуртки, дитячий садок, зокрема «Рідну школу», де діти навчалися української мови.
У 22-річному віці стала наставницею для нових послушниць. 1930-го біля них отаборилися пластуни. Один із пластунів – Юліан Головінський (колишній воїн УПА) порадив Олені ступити в ОУН.
Крім монастиря Олена переймалася просвітництвом у вечірній школі для дорослих, вела драматичний гурток, опікувалася дитячим садком (чекісти назвали це націоналістичним вихованням). А ще збирала кошти для українських політичних в’язнів.
1939-го органи радянської влади вщент зруйнували монастир (вона перебувала в ньому 17 років), його облаштунки. Олена вирішила залишити місце свого перебування. Проте митрополит Андрей Шептицький переконав її у протилежному. Під час тимчасової німецької окупації заснувала сиротинець.
Тут діти із єврейських сімей виховувалися в християнському дусі, рятуючи їх життя. Вона пережила розстріли в тюрмі на Лонцького. Під час голокосту врятувала від нацистів десятки єврейських дітей.
Стала першою українкою 1976-го, яка отримала почесне звання “Праведник світу”, за те, що не згасила вогник віри в найчорніший час. Мала зв’язки з УПА, надавала їм допомогу у боротьбі проти радянської влади на користь створення самостійної України. ”Це я робила цілком свідомо, будучи вороже налаштована до радянської влади”. Займалася вона також організацією переходу через кордон українських підпільників.
12 жовтня 1945-го Олену Вітер (Йосифу) заарештували на 20 років. Під час кожного виклику (47 разів) на допит її били палицею, видирали волосся. “Раз вели мене на допит і питають, чи я хочу самостійної України. Я відповіла: ”Так”. Тоді мене кинули в льох, згодом пустили струм по тілу”. Іншого разу вона писала: ”Тягали мене за волосся, били головою об мур, один тримав за руки, інший – за волосся, а третій заливав мені в уста сечі”.
Ось що розповіла ігуменя студійського жіночого монастиря з Великих Гаїв Тернопільського району сестра Анатолія: «Одного разу арештовану енкаведисти забрали і повезли на розстріл. Поставили біля ями і зробили залп, Йосифа впала, думала, що її уже вбили. Та тут почувся регіт конвоїрів і їхні слова: „От яка героїня“. Потім повезли бідну жінку до в’язниці. Садисти-енкаведисти знову й знову придумували нові катування для патріотки. Вона потім казала, що дивувалась, як усе витримала, пояснювала це лише волею Бога».
Ігуменя Анатолія далі переповідає розповідь Матері Йосифи, характеризуючи її як людину з сильною волею та вірою в Бога, у добро, мужню, хоч і тендітну жінку, незламну патріотку України: «Наша Мати сиділа у в’язниці НКВС № 4 на Лонцького, де зараз музей. У ньому є надписи прізвищ сотень людей, яких стратили 22–28 травня 1941 року, серед яких і її. Тоді мали розстріляти 1355 в’язнів, але німці пішли в наступ і енкаведисти не встигли зробити повністю своєї чорної справи, знищили лише 924 особи та втекли. Йосифа у той час перебувала в одній із віддалених камер і до неї черга так і не дійшла. Коли жінку звільнили, вона вийшла в коридор і йшла, мов примара, по трупах по коліна в крові в одній спідній сорочці. Вийшла і подалася догори до собору Св. Юра. Дорогою ледь живу жінку наздогнав конем якийсь червоноармієць, вдарив нагаєм і прокричав: „Ти что, із дурдома сбєжала?“ Жінка заточилася, але нічого не відповіла. У підвалі собору проспала декілька діб на купі картоплі, потім знайшла своїх сестер».
Документ № 129 із Зб. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи й матеріали. Т. 1. 1939-1953, с. 299. Мова оригіналу: “ Арестованная настоятельница монастиря (женского) в г. Львове Витер Елена на допросе созналась, что она будучи с 1934 года воспитана в националистическом духе, оказивала помощь подполью ОУН и, в частности, имела связи с комендантом СБ в г. Львове Кравчишиним. Витер на допросе назвала еще 5 человек известних ей лиц из подполья ОУН, проживающих в г. Львове, указав их псевдоними. Необходимо отметить, что во аремя ареста Витер питалась скриться и била обнаружена оперативними работниками на чердаке монастиря, в то время, когда монашки монастиря (арестованние Будзинская, Фатиляк) заявили о том, что ее в монастире нет”.
В іншому документі говориться, що монах Кондратович Григорий привозил ранених бандитов в г. Львов и через настоятельницу монастиря студитов Витер Елену устраивал их на лечение во Львовский госпиталь. Установлено, что в монастире студитов скривались до последнего времени бандити из УПА и их жени (Там само, с. 298-299).
Після звільнення Йосифі за тодішніми радянськими законами не можна було повертатися у Львівську область, тому вона подалася до своїх знайомих сестер у Скалат Підволочиського району, а потім — і до Великих Гаїв, що неподалік Тернополя. У Скалаті з ініціативи Матері було засновано підпільний монастир, звідти вона часто навідувалась на Львівщину, таким чином керувала цими двома обителями і ще деякими в інших місцях. У 1950 році Якторівський монастир уже вдруге радянська влада розігнала. Тоді всіх монахинь вивели посеред ночі в двір лише у спідніх сорочках і послали на всі чотири боки. Дякувати Богові, що було літо. А всі документи монастиря й релігійну бібліотеку спалили на подвір’ї, як подібне робили фашисти. Сестри деякий час жили по 2–3 у найманих квартирах.
Потім Матір Йосифу знайшли родини євреїв з Ізраїлю, дітей яких вона врятувала в сиротинці (було 30 дітей) під час війни. Ці люди висилали посилки Йосифі та її сестрам на прожиття, бо тоді жилося дуже бідно та голодно.
Повернувшись до Львова, Олена з іншими жінками утворили гуртожиток медичних сестер. Одягнувши мирський одяг, вони працювали медсестрами під орудою лікаря Мар’яна Панчишина.
15 листопада 1988 у Скалаті (Тернопільщина) Олена Вітер (Йосифа) відійшла у вічність.
В Єрусалимі на Почесній стіні Праведників вписано ім’я Матері Йосифи, ігумені монастиря Студиток. Ще Мати Йосифа має польську нагороду, а от від держави Україна не має нічого, хіба що щирі, добрі й теплі молитви та спогади її соратників.
Мати Йосифа реабілітована посмертно у 1995 році.
Підготував Степан Боруцький
У матеріалі використано дані з сайту Синод Єпископів УГКЦ
