Берегиня дому і творча трудівниця – ким була мати славної Лесі України

Олена Пчілка (справжнє ім’я – Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова), роки життя  1849-1930), письменниця, громадська діячка і етнограф, родом з Гадячого (Полтавщина). 

 

Походила із сім’ї небагатого дворянина Петра Драгоманова. Батько був високоосвіченою людиною, знав іноземні мови, передплачував книжки і журнали. Діти росли в атмосфері свободи й любові до всього українського.

 

Закінчила київський “Зразковий пансіон шляхетних дівиць” (1861 – 1866). Мешкала у брата Михайла Драгоманова, який мав великий вплив на формування її світогляду.

 

Після одруження з Петром Косачем (1868) виїхала на Волинь. Тут записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. Мати Лесі Українки, Михайла Косача, Ольги- Косач-Кривинюк, Оксани Косач, Миколи Косача та Ізидори Косач-Борисової.

 

 Опублікувала дослідницьку працю “Український орнамент” (1876), збірник  перекладів з Миколи Гоголя (1881). Із 1883-го почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі “Зоря”, перша збірка поезій “Думки-мережанки” (1886).

Одночасно Олена Пчілка брала участь у жіночому русі разом з Наталею Кобринською видала у Львові альманах “Перший вінок” (1887).

 

 

У своїх працях виступала проти денаціоналізації, русифікації, національного і політичного гніту, чужої школи із її бездушністю та формалізмом…  Саме в ці роки стала авторкою поезій ”Товаришки” (1887),” Світло добра і любови” (1888), ”Соловйовий спів” (1889), “За правдою” (1889), “Артишоки (1907).  Вона авторка  казок, оповідань,  п’єс для дітей – “Весняний ранок Тарасовий”,  (1914), “Казка зеленого гаю”, “Щасливий день Тарасика Кравченка” (1920, “Киселик”, “Скарб”, “Мир миром” (1921)…     

 

Як згадував Максим Славинський, одного разу Максим Антонович із Санкт-Петербургу намагався привітати Олену з літературним ювілеєм телеграмою на українській мові. Телеграфіст категорично відмовлявся, а коли прийшов директор відділення і дізнався про адресата, то дозволив зробити виняток: «вона навіть на прийомі у генерал-губернатора, де ми познайомилися, зі мною спілкувалася виключно українською».

 

 

“Після національно-визвольної революції 1917-го у 68-літньої Олени Пчілки наче відкрилося друге дихання, – писав Олександр Рудяченко. – З утворенням УНР із новим завзяттям стала вона до праці на користь молодої Української держави.

 

Усю  бурхливу енергію світла трудівниця спрямувала на виховання шкільної молоді в національному дусі. Берегиня відвідувала школи, влаштовувала з учнями бесіди, організовувала тематичні вечори – пам’яті Тараса Шевченка, старшого брата Михайла Драгоманова.

 

Головною метою Ольги Петрівни стало живе мислення учнів до  соціального становища й людської вдачі. Устигнуть Олена Пчілка жадала скрізь.

 

Тільки-но в Києві відкрилися драматична українська школа для робітників, курси для режисерів, пересувний мандрівний  український театр –  трудівниця – членкиня цих закладів.                                   

1920-го під час святкування дня народження Тараса Шевченка в гадяцькій гімназії Олена Пчілка огорнула погруддя поета національним жовто-блакитним стягом. Коли ж збентежений комісар Крамаренко зірвав прапора, обурено  скандувала: “Ганьба Крамаренкові!”. Зал дружно її підтримав. За це її заарештовано в Гадячі, але не надовго: Надто вже авторитетною була постать матері Лесі Українки.

 

Після звільнення з арешту виїхала в Могилів Подільський, де перебувала до 1924-го.  Відтоді  жила у Києві  і працювала в комісіях УАН, член-кором якої була – з 1925-го.

 

Поховали Олену Пчілку без урочистостей і багатослівних промов у Києві на Байковому цвинтарі поруч із чоловіком, сином Михайлом та донькою Лесею (Ларисою).

 

 

Читайте також: хто така Северина Кабарівська і яка її роль у жіночому русі в Галичині