За що українську медсестру нагородили Хрестом Симона Петлюри та відзнакою УГА
Медична сестра Української Галицької Армії
Йдеться про Марію Скубову (родом Тарнавська), медичну сестру, громадську діячку. Народилася (1880-го в селі Іванівка на Тернопільщині). Батько служив дяком. Мати померла, коли Марії було шість років. Початкову освіту здобула у сільській школі. Маючи 18 років, вийшла заміж за багато старшого за віком і хворовитого чоловіка. Переселившись до Тернополя, вступає на курси акушерства.
1904-го виїжджає до США.. Побачивши еміграційні труднощі поселення в новій країні, знущання над українськими дівчатам з боку еміграційних агентів, організувала допомогу для всіх, хто її потребував. Уподовж 1907-1909 рр. організує український клуб, фінансує і винаймає кімнати, бібліотеку. театральний аматорський гурток та хор.
1914-о повертається в Україну до рідного села. Вибухає війна. Зголошується як медична сестра до австрійського війська. Працюючи в гарнізонному шпиталі 15 полку в Карпатах, потрапила в російський полон. Визволена під час обміну полоненими заходами Червоного Хреста.
Під час Листопадового Чину Марія з власної ініціативи перебирається в Тернополі австрійський гарнізонний шпиталь від імені українців і працює в ньому до 1920-го. У шпиталі створила санітарні курси для вишколу нових медсестер. Переборює неймовірні труднощі з харчуванням і лікуванням хворих і поранених вояків.
Зрештою, сама захворіла плямистим тифом. Одужавши, виїхала до польських таборів полонених. Тут врятувала 1032 вояків відпустками додому, 829 перевозом до лікарень. Знову очутилася в полоні. Цього разу в більшовицькому.
З початком липня 1920 року під час наступу кавалерії Буденного, я дісталась до большевицької неволі.
Було це так: під час відступу польських і українських військ з-під Києва повисилано вперед всіх ранених і хворих в Польщу. Оставлено лиш одного лікаря, мене і ще одну сестру при останнім перев’язочнім пункті з тим, що ми маємо відступати разом зі самим фронтом. Так ми дійшли до Проскурова, перев’язуючи ранених і відсилаючи щодуху в тили. Накінець і нам треба було забиратись. Ми всіли з останніми раненими в поїзд в якім їхав польський і український штаби фронта. За нами вже не було нічого, а й по боках залізниці Проскурів-Підволочиська не було ніякої охорони.
З того скористалися большевики, обійшли залізнодорожний шлях і підклали під міст недалеко Чорного Острова бомби. Вибух тої міни спричинив, що поїзд вилетів частинно у воздух, чотири вагони і паровоз розбились зовсім, багато людей погинуло і ще більше було ранених. Між останніми був теж і український начальник штабу, полковник Мишковський котрий кілька днів пізніше від ран помер.
Катастрофа не покінчилась на висадженню поїзда в воздух. Большевики почали обстрілювати розбитий потяг і ми не встигли ще перев’язати ранених від катастрофи, як тут вже треба було рятувати тих, що попадали від большевицького гарматного обстрілу. Цей обстріл був такий сильний, що прийшлось тікати. Я скочила з вагону в сусіднє жито і відповзла рачки яких дві версти від місця обстрілу. Щойно в другій годині пополудни (поїзд висадили в воздух в пів 12 ночи) перестали стріляти і я вернула назад до поїзду та стала збирати ранених.
Коли большевики побачили, що від нас ніхто не відстрілюється, то почали підходити під поїзд, все ще обстрілюючи його з крісів і скорострілів. Накінець зайшли в вагони і побачивши, що там лиш ранені і кілька жінок, що втікали перед большевиками, почали рубати всіх, без розбору. Другі кинулись шукати за одягом тому, що більшість була убрана як цигани, в якесь подерте лахміття. Один большевик вдершись до того вагону, де я була, вбив на моїх очах чотирьох ранених, а мені казав іти з собою і показати, де є одежа. За той час видно наспіли вістки чи наказ їм відступати, бо мій конвоїр лише огидно закляв, вдарив мене нагаєм і казав скидати черевики. При цьому завважив ще якусь жінку, що тікала від вагонів і наказав їй задержатися. Вона чи не дочула чи ще більше налякалась, бо почала втікати. Красноармієць скочив за нею, рубнув шаблею і поклав на місці трупом. Потім почав її обшукувати і стягати з неї одежу і взуття.
В той час, як скинувши черевики, чекала, що я теж буду зарубана, під’їхав до мене инший червоноармієць та питає
— Ти сестра милосердя?
— Так, відповідаю.
— А яка, петлюрівка?
— Ні, я полька, кажу, бо знала, що українських сестер вбивали москалі після огидних знущань.
— А чи вмієш робити перев’язки?
— Так, відповідаю по московськи, бо я хирургічна сестра, завжди робила перев’язки.
— А чого ти розмовляєш по російськи, як ти полька?
— Бо за царської війни була в полоні в Росії, тай там навчилася.
Взято з Марія Скубова. Спомини. Накладом приятелів авторки. Друком “Українського робітника”, Торонто. 1951, 32 с.
Марія Скубова таки зуміла втекти і повернутися в Галичину. За працю нагороджена Хрестом Симона Петлюри та Пропам’ятною воєнною відзнакою УГА.
1921-го повертається до США. Невдовзі після приїзду організовує жіноцтво в Жіночу раду (Нью-Йорк, 1921). Згодом вона стане першим відділом Союзу українок Америки. Кількаразово організує виставки українського народного мистецтва для американців Нью-Йорку. До речі, до складу Жіночої ради увійшли, окрім Марії Скубової, Олена Кречківська, Анна Кушнір, Катерина Гупова, – оргвнізація надавала допомогу віськовикам та студентам, які були на вигнанні в Америці та інших країнах. Але найбільше поміч дала інвалідам українських армій у роках між 1923 до 1926 рр
У зв’язку з родинними справами знову повертається в Галичину.(1930).Тут стає свідком знущань польської влади над українцями під час пацифікації. Фотографує численні жертви знущань, привозить знімки до США та старається звернути увагу американців, подає свої зізнання до преси.
Наприкінці Другої світової війни Марія почала акцію допомоги українським біженцям. З її ініціативи створено Українську секцію при Американському Червоному Хресті, допомогла в переселенні сотень емігрантів з таборів та надала їм допомогу у перших роках на новій землі. 1950-го фінансово допомогла створенню Української Вільної Академії.
Відійшла у вічність 11 квітня 1952-го у Нью-Йорку. Після смерті організувався громадський комітет. Він зібрав кошти для покриття витрат на похорон та пам’ятник на її могилі. Похована на цвинтарі “Оливна гора” в Брукліні (Нью-Йорк) .Покійна все своє майно за життя роздала на громадські потреби. Залишила доньку Іванну.
Підготував Степан Беца
Читайте також наші статті: чому у Нестора Махна був вічний шлюб з Галиною Кузьменко
