Чому Івана Франка називають Каменярем
1878-го Іванові Франку сповнилося 22.
Того року він написав одну із своїх поезій – “Каменярі”.
“Я бачив дивний сон. Немов передо мною безмовна, та пуста, і дика площина, І я, прикований ланцем залізним, стою під височенною гранітною скалою. А далі тисячі таких самих, як я…”
Перед нами велична сцена: безмежна, дика й холодна пустка, гранітна скеля, що стрімко здіймається аж до небес, і тисячі закутих у кайдани каменярів, чия доля – руйнувати цю скелю”.
Авторські персонажі – каменярі – добровільні ”раби волі”, одним з яких є й поет:
”У кожного в руках тяжкий залізний молот, і голос сильний нам з гори, як грім, гримить: “Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинять вас ! Зносіть і труд, і спрагу й голод. Бо вам призначено скалу сесю розбить. І всі ми, як один, підняли вгору руки, І тисячі молотів о камінь загуло, І в тисячні боки розприскалися штуки. Та відривки скали; ми з силою розпуки раз по раз гримали о кам’яне чоло. Мов водопаду рев. мов битви гук кривавий, Так наші молоти гриміли раз у раз; І п’ядь за п’ядею ми місця здобували. Хоч не одного там калічили ті скали. Ми далі йшли. Ніщо не спинювало нас і кожний з нас те знав, що слави нам не буде. Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд. Що аж тоді підуть по сій дорозі люди, як ми проб’єм її та вирівняєм всюди, Як наші кості тут під нею зогниють. Та слави людської ми не бажали, Бо не герої ми і не богатирі. Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли На себе пута. Ми рабами волі стали: На шляху поступу ми лиш каменярі”.
Фінал: ”Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святою думкою, а молоти в руках. Нехай прокляті ми і світом позабуті ! Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках”.
1912-го Іван Франко пояснив свою поезію “Каменярі”:
“В основі сеї теми лежали конкретні враження робітників, які товкли каміння на дорозі і оповідання про пробивання залізничного тунелю в Карпатах біля Дуклі”.
Каменярі справили на поета гнітюче враження: ”За нужденну плату 60-80 крейцарів денно сидіти там цілий день на вітрі, сльоті й вогкості, двигай тяжкий залізний молот товчи каміння. …всі сиділи мовчки, навіть пісні тої кождочасної товаришки нашого русина при роботі не було чути… Злий демон їх – нужда, а чари – той мізерний кровавий заробок”.
Доктор філології, професор Харківського Національного Педагогічного університету імені Григорія Сковороди наводить паралельні легенди, які могли б бути певною підставою для “Каменярів”
І має певну рацію. Натомість ще раз звернемося до Франкового поняття “заклепаний народ”.
”Історія нашого українського національного руху пригадує нам образ того заклепаного народу, змушеного пробивати велику, віковічну скалу, яка ділить його від свобідних, повноправних цивілізованих націй, а при тім позбавленого найважнішого заряду для сеї праці – заліза, себто національної свідомості, почуття солідарності і невідлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх….І як малі досі наші здобутки, осягнені нами результати в порівнянню до того, що за той час осягли наші сусіди порівняно до тої конкуренції, яка на кождім кроці грозить нам із їх боку”.
Прикладів більше аніж треба, на жаль.
Підготував Степан Беца
Читайте також: що говорив про Сповідь митрополит Андрей
