Страшні цифри Голодомору жахають і через 90-о років
Сумна, страшна і жахлива дата Голодомору – 90-о років від часу якого нині минає в Україні.
Ці роковини не мають чіткої дати, бо смерть від штучного голоду розтягнулася в Україні упродовж кількох років, а так зване розкуркулення українців російські окупанти розпочали ще раніше. Пропонуємо розмову із науковцем, істориком Геннадієм Єфіменко, яку передруковуємо із “Главком”
Від голоду українці вмирали і в першій половині 1932 року, однак навмисне позбавлення усіх продуктів харчування, а не лише реквізиція зерна – це більшовицька практика кінця 1932 – початку 1933 років. Найвищою ж була смертність у червні 1933 року.
Майже чотири мільйони українців, а саме таку кількість жертв називає кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Геннадій Єфіменко, пішли у вічність, зустрівши найбільш страшну (бо розтягнену у часі) та болісну смерть.
За що їх було приречено на цю повільну страту? Винятково за супротив людожерській більшовицькій владі, за ту потенційну небезпеку, яку становила українська спільнота для російського більшовицького режиму. Такого спротиву не було в інших радянських республіках, не мали вони й такого потужного людського та ідеологічного потенціалу, який міг зумовити їхнє відокремлення від СРСР, а пізніше і його розпад, то ж мученицька чаша їх минула. Україна ж випила її до дна.
Станом на зараз Голодомор в Україні офіційно визнали геноцидом українського народу 32 держави світу. Прикметно, що більше половини з них зробили це після 24 лютого 2022 року. Але дехто навіть раніше за Україну: наприклад, Канада та Естонія визнали Голодомор геноцидом це ще у 1993-му. Україна ж ухвалила відповідний закон лише у 2006-му.
З перших років проголошення незалежності одним з найбільш дискусійних було питання про кількість втрат від Голодомору. Історики називали різні цифри, але питання, здавалося, мало бути вирішеним, коли підрахунки втрат було доручено фахівцям-демографам.
Та попри юридично визнану оцінку втрат (3,94 млн), яка була вказана в рішенні Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010-го (цим рішенням закріплено визнання Голодомору геноцидом), та підтверджена подальшими дослідженнями українсько-американської групи демографів, з 2016 року дискусії поновилися. Їхній скандальний присмак не пасує до скорботної дати, яку ми відзначатимемо невдовзі. Проте оминути дану тему неможливо, і «Главком» приділяє їй увагу наприкінці інтерв’ю. А починаємо ми розмову істориком Геннадієм Єфіменком з передумов Голодомору.
«Якби не спротив українців, СРСР постав би у вигляді автономних республік, приєднаних до Росії»
Цей задум витікав з попереднього досвіду. У 1921-1923 рр. на теренах південно-східної України був голод, який більшовики спеціально не організовували, але який став тим чинником, що допоміг Кремлю приборкати повстанський рух. Тоді першопричиною страшного голоду стала посуха, яка наклалася на попередню реквізиційну політику більшовиків, внаслідок чого запасів продовольства у селян не залишалося. У Кремлі вже в 1921-му усвідомили, що знесилене голодом селянство нездатне на активний спротив. Тож коли, приміром, загони махновських повстанців намагалися вийти за межі південної України – на Полтавщину і далі – їх, згідно зі спеціальною директивою, заганяли назад, в оті голодні губернії.
Спротив радянській владі, який ви згадали, в Україні був найсильніший? Від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Українській СРР відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання»…
Так, найсильніший. В Україні на соціальну складову накладалася національна, причому дуже потужна. Власне кажучи, саме через спротив України Радянський Союз і постав у 1923 році саме в тому форматі, у якому ми його знаємо. Бо спочатку більшовики не планували навіть формальної рівноправності між республіками, вони збиралися надати їм максимум статус обласної автономії. Тобто той статус, який отримали республіки у складі РФ – тодішні Башкирія, Татарстан та інші. Щоб ті автономії мали право впливати хіба що на вирішення питань культури – без жодних господарських чи державних прав.
Фактично Українська Центральна Рада поклала початок усій національній боротьбі на теренах колишньої Російської імперії, та й державність першою здобула Україна – внаслідок проголошення Центральною Радою у листопаді 1917 р. ІІІ Універсалу, яким була утворена Українська Народна Республіка. Це рішення зумовило і появу радянської України – такої собі квазідержави, спочатку навіть у формі УНР, а вже з 1919 р – УСРР. Пізніше шляхом України пішла, приміром, Білорусія – я вживаю термін «Білорусія», бо маю на увазі вже радянську республіку. Вона намагалася оформити стосунки з Росією так, як це робила радянська Україна. І навіть у 1922 році, якби не потужний спротив вже УСРР, більшовики таки запровадили б автономізацію.
Додам: коли у січні 1930 року почалася масова примусова колективізація, найбільший супротив їй також чинила радянська Україна. Так, це вже були не 1920-ті роки, коли на місцях було ще багато зброї. Так, багатьох «розкуркулили» та депортували, зокрема, і найактивніших діячів. Але супротив тривав, причому нерідко – у вигляді так званих «бабських бунтів». Тому вже березні 1930-го – вийшла відома стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів», після якої більшовики дещо відступили від наміченої програми.
Але ненадовго.
Так, бо Україну продовжували розглядати як найбільшу небезпеку для Кремля. За результатами 1930 року з України було взято хліба більше, ніж у кожен з попередніх років. Мало того саме цього – і лише цього року – частка України у хлібозаготівлях перевищила частку усіх інших хлібовиробних регіонів, разом взятих.
Тобто вже у 1930-му то були не лише потрібні державі заготівлі хліба, а одночасно й репресивний захід, як покарання за зрив планів з колективізації, бо більшовицьке керівництво відразу оцінило потужний повстанський рух України. І тому почали придушувати навіть потенційний протест, відбираючи хліб.
Ще один документ тієї епохи. Сталін у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року пише: «Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати». Йшлося саме про організацію голоду?
Цю цитату, до речі, так легко вирвати з контексту, перекрутити й подати як турботу радянської влади, яка не шкодувала грошей на процвітання України.
Так, але для людей, здатних мислити, очевидно, що мова геть про інше. А саме про підсилення карних органів?
Тоді більшовики втрачали під собою ґрунт. Зацитований вами лист слід розглядати в контексті подій 1932 року. У квітні Сталін писав Косіору, що радянської влади на селі фактично немає.
Більшовики програли комунізацію села – вони бачили, що їхня політика, яка усувала економічну зацікавленість населення в результатах праці та знищувала можливість купівлі та продажу як таких, зазнала фіаско. У Кремлі усвідомили, що така політика ще й посилила антирадянські настрої, люди знову почали згадувати того ж таки Петлюру та УНР.
І це при тому, що 1932 рік – це апогей політики українізації, якою влада намагалася «прикрити» оцей другий комуністичний штурм.
А щодо грошей, то так – їх не шкодували для упокорення України, для контролю над нею. І тут не йдеться тільки про збільшення карального апарату. Ще була велика кількість уповноважених по хлібозаготівлі, велася ґрунтовна ідеологічна робота, яка була складової комуністичної пропаганди. Однак, звісно, ключовим моментом упокорення України став саме голод. Але, до речі, коли згодом комуністичні діячі хвалилися, що вони, мовляв, «навчили українських селян уму-розуму», то все було якраз із точністю до навпаки.
Що ви маєте на увазі?
Маю на увазі те, що в січні 1933-го більшовики фактично оголосили про повернення до продовольчого податку. А до того, по суті, повторювалася практика 1920 р., коли використовували продрозкладку – «продрозверстка» російською.
Вона передбачала, що держава забирає стільки продуктів, скільки вважає за потрібне. Така політика знищувала економічні стимули для селян працювати, бо скільки б ти не виробив понад прожитковий мінімум, у тебе все одно все відберуть.
Але у 1933-му відбулося повернення до податку на колгоспи, коли була чітко визначена частка урожаю, яка віддається на потреби держави. Тоді як решта залишалася колгоспникам, і це вже створювало стимули для роботи у колгоспі. Тобто ціною мільйонних жертв українці певною мірою змусили більшовиків повернутися до економічного стимулювання роботи на селі.
Але, погодьтеся, що новітнє закріпачення селян не може вважатися адекватним методом господарювання. Хоча вибору селяни не мали…
Звісно, в умовах голодної смерті людина була ладна погодитися на будь-яку працю. З весни 1933-го всіх, хто ще міг працювати, почали підгодовувати, щоб вони могли орати та сіяти. І при цьому ті селяни вже не думали про спротив. Так, українцям більшовики просто помстилися – і за 1919-1920 роки, коли вони ганебно відступали, і за 1921 рік, коли були змушені вдаватися до нової економічної політики, і за 1932-1933 роки, коли довелося відмовитися від комунізації села та комуністичного штурму
«Якщо Гітлер знищував етнос, то Сталін знищував націю. А у нації треба вбити волю до спротиву»
Перш ніж ми перейдемо безпосередньо до Голодомору, запитаємо про спротив у роки Другої світової війни на тих територіях, які від нього постраждали. На західних теренах діяла УПА, яка воювала на два фронти. А що на решті територій – чи були бодай точкові, локальні спроби давати відсіч як нацистам, так і комуністам?
Відповім на ваше питання так: саме політика радянської влади щодо України зумовила те, що німцям вдалося дуже швидко захопити всю Україну.
Спочатку українці оцінювали німців по 1918 року, і багато хто просто не бачив у них великої загрози, а також не чинив їм великого спротиву. Історик Владислав Гриневич, який досліджував це питання, пише, що саме тому німців подекуди зустрічали хлібом-сіллю. Тобто не тому, що українці – погані. А тому, що вони надто добре знали і пам’ятали, що робив Кремль. Прозріння прийшло пізніше, коли німці довели, що розглядають українців як нижчу расу. Тобто наслідки Голодомору дуже суттєво відбилися на суспільних настроях, вони не могли не датися взнаки.
Додам, що за часів німецької окупації в Україні видавалося багато газет українською мовою. Звичайно, газети ці були пронімецькі та антибільшовицькі. І про голод там було чимало інформації. Наприклад, у харківській «Новій Україні» були оприлюднені перші наукові підрахунки втрат від голоду, які й досі є предметом дискусій. Економіст Степан Сосновий, який працював у 1930-ті роки і залишався жити в Україні під час та після Другої світової, говорив про 4,8 млн. загиблих.
До оцінки втрат ми повернемося. У 1935-му Геббельс виступив з промовою «Комунізм без маски» на щорічному партійному з’їзді НСДАП, у якій говорив, зокрема, і про Голодомор. Його мета була така сама, як у газет, які поширювали на окупованій Україні, – антибільшовицька?
Звичайно. Тоді Німеччина була головною антибільшовицькою державою. Скажу більше: Німеччина була взагалі єдиною державою, котра вже в середині 1930-х на урядовому рівні говорила про голод в Україні. Це та Німеччина, яка ще не вчинила злочин Голокосту, адже йдеться про 1930-ті роки… До речі, увага нацистської Німеччини 1930-х рр. до цієї теми дуже зашкодила Україні у подальшому.
Чому?
Тому що нацисти стали табуйованими. Все, що вони робили та навіть казали, було визнано злочинним. Це не могло не відбитися на спробах домогтися визнання Голодомору геноцидом світовим товариством.
Це Гітлер навчився у Сталіна тому, як можна винищити одну конкретну націю?
Ні. Предмет нищення у Гітлера і у Сталіна був абсолютно різний. Гітлер знищував людей за ознакою етнічного походження. Єврей підлягав знищенню і в Німеччині, і в Україні, і скрізь на підконтрольних нацистам територіях.
Етнічних же українців більшовики спеціально не знищували, тим більше, якщо вони йшли на співпрацю з режимом, якщо відмовлялися від національної свідомості та ідентичності. Від мови на території радянської України вони могли не відмовлятися – головне було зректися ідеї української державності.
Ми говоримо про тих, хто вступив у Компартію чи у комсомол?
Не обов’язково. Серед арештованих та розстріляних у 1930-х було чимало саме комсомольців та комуністів, які виступали за українську радянську державність, можна сказати, за Україну як націю. Хай навіть за соціалістичну державу, але українську, ось в чому суть. Той таки Хвильовий був не українцем за етнічним походженням, але він був політичним українцем. І таких багато. Українська нація вимагала для себе більше прав, починаючи від 1920-х років. Вона мала достатньо прокомуністичних, але не проросійських діячів.
Тобто ще раз: якщо Гітлер знищував етнос, то Сталін знищував націю. А у нації треба вбити волю до спротиву, вбити найактивніших діячів, зробити так, щоб субстрат нації перестав відчувати себе відмінним від Росії. Власне, зараз Росія зараз так само чинить геноцид щодо українців як нації. Тільки тепер росіяни оголошують про таке публічно.
Тож повертаючись до вашого питання: якщо Гітлер навчився чогось у Сталіна, то хіба що організації репресій – так би мовити, певним технологічним моментам, побудові концтаборів тощо. Але не більше.
«Радянська влада не саджала у тюрми втікачів від голоду… Їх просто відправляли назад у село – помирати»
Ситуація із голодом не була настільки критичною, аж доки у селян забирали лише хліб, але згодом у них почали вилучати абсолютно всі продукти харчування і навіть те, що могло бути умовно їстівним – якісь коржики з картопляної гички абощо. Є така сцена у романі Леоніда Кононовича «Тема для медитації»: заходить до хати «червона валка», бачить – у печі чибрики на деку лежать. А чибрики, поясняє Кононович, це таке печивко з кукурудзяних качанів. «Комса», тобто комсомольці у складі цієї «червоної валки», вивертають те деко на підлогу і втоптують чибрики у землю. Наскільки я розумію, спочатку влада ще так не лютувала. У зв’язку із цим питання: чи можна говорити про якусь періодизацію голоду?
Так, можна. Дивіться, навесні 1932 року в Україні був голод, від якого, за різними оцінками, загинуло від 150 до 250 тисяч осіб, був викликаний реквізицією хлібних запасів. Люди гинули там, де збіжжя було альфою та омегою їхнього харчування. Це щодо голоду.
А щодо Голодомору як засобу покарання та вбивства, як свідомого планування голодної смерті, то він починається наприкінці листопада – після рішення про «чорні дошки». У грудні 1932 року вони застосовувалися ще точково, а після телеграми Сталіна, виданої 1 січня 1933-го, вся територія радянської України була занурена у голодну смерть.
…Є у Тетяна Боряк книжка «І чого ви ще живі?», де зібрано спомини людей, які пережили Голодомор. Там якраз йдеться про те, що у селян вилучали навіть умовно їстівні речі. Говориться і про методи вилучання таких речей… А загалом, зверніть увагу, письмового документу, де чорним по білому був би наказ «заморити селян голодом», не існує. Проте сам розвиток подій свідчить про те, що це була не ініціатива місцевої влади – вказівка надійшла з Москви.
Мабуть, російська пропаганда, заперечуючи Голодомор, якраз і акцентує на відсутності чіткої письмової директиви…
Знаєте, у джерелознавців є така установка: спогад може бути хибним, його слід перепровірити… Але коли з усіх куточків України надходять однакові спогади про реквізицію всього продовольства, то рішення влади про вилучення усього продовольства стає вже доведеним фактом.
Отож, до вашого питання про періодизацію голоду: наприкінці 1932 року створений владою штучно голод охопив окремі райони України, а у січні 1933-го – всю Україну.
Але я хочу додати, що використання голоду як засобу покарання, було апогеєм геноциду, але не єдиним його проявом. Не забуваймо про знищення української інтелігенції, духовенства, війну з церквою, зокрема, з Українською автокефальною православною церквою. Не забуваймо, скільки було знищено активних селян, які могли очолити спротив, скільки було депортовано «куркулів» тощо. Все це також складові геноциду.
Є відоме фото австрійця Александра Вінербергера, який зняв трупи загиблих від голоду лежать на вулицях Харкова. Якщо у містах виловлювали селян, як із ними чинили? Саджали в тюрму чи відправляли назад, до сіл?
За межі радянської України не пускали – стояли спеціальні загони, які відловлювали втікачів. Упійманих просто відправляли назад на село. Бо арештантів треба було годувати, а цього влада робити не збиралася. У той час бували випадки, коли люди раділи арешту. Але затриманих втікачів з України просто повертали додому, і це було найбільшим покаранням. Репресії ж застосовувалися щодо тих, хто чинив активний спротив.
Настала весна 1933 року. У селян перестали відбирати харчі – там, де вони ще якимсь дивом вціліли. Очевидно, величезний репресивний захід влади був згорнутий зв’язку з тим, що мали залишитись бодай якісь селяни, які б провели посівну 1933 року. Правильно?
Справді, комусь треба було сіяти. Тому тих, хто вижив та міг працювати, почали підгодовувати. Але людей все одно не вистачало, тож не лише військовослужбовці, а навіть працівників каральних органів виводили у поле займатися сільгоспроботами.
У квітні, тобто коли розпочалася посівна, смертність почала хоч і не суттєво, але спадати, чи, принаймні, не зростала, але потім стався її пік, який припав приблизно на червень. Окрім голодного виснаження, були й інші причини, чому так ставалося. З голоду слід було б обережно виходити, але люди не мали сил терпіти і жадібно накидались якісь харчі, зокрема, на молоду зелень, а це могло мати летальні наслідки. Так, наприклад, загинув юнаком і мій двоюрідний дід. Плюс не забуваймо про супутні хвороби, викликані голодом.
Що більшовики зробили із тим хлібом, які вони забрали в українців?
Хліба, якого вилучили з України після 1 січня 1933 року, було дуже небагато. Тобто практичного значення таке вилучення не мало. Та й загалом хлібозаготівлі були куди як скромніші, аніж з урожаю 1931-го, не кажучи вже про рекордні заготівлі з урожаю 1930-го року.
Наприкінці січня 1933-го до України прибув новопризначений другий секретар ЦК КП(б) України Павло Постишев. З його приїздом деякі ешелони з зерном почали повертатися для формування насіннєвого фонду та підгодовування тих, хто ще міг працювати на полях.
Так що, відповідаючи на ваше запитання, зерно, вилучене 1933-го в українців, частково повернулося в Україну, а частково було використано для поточних потреб Радянського Союзу.
У згадуваного вище Кононовича, а також в романах «Марія» Самчука, «Жовтий князь» Барки йдеться про те, що у тих таки «червоних валках», які викачували хліб, брали участь й українці. Можливо, вони йшли у «активісти» через певні преференції, а, можливо, з винятково ідеологічних міркувань. Чи потрібна нам зараз правда про те, що не одна Москва відповідальна за Голодомор? Ми можемо ми перерахувати усіх винуватців Голодомору, вказати, яку частку серед них становлять етнічні українці та окреслити мотиви їхніх вчинків?
Почну з причин. Ви кажете про ідеологію, про добровільну участь – я ж додам, що люди долучалася до реквізиції хліба, рятуючи (подекуди) своє власне життя коштом іншого. Але незалежно від мотивів, ці люди також є призвідниками Голодомору. До слова: термін «призвідники Голодомору» ввела свого часу сучасна дослідниця Дарія Маттінглі, і я буду ним користуватися.
Наведу такий приклад. Свого часу я досліджував вчительство періоду 1930-х років, і з документів випливало, що сільські вчителі на початку 1932 року голодували чи не більше за селян. Тому з урожаю 1932-го для них виділяли окремий продовольчий фонд. Але потім його могли вилучити, а самих вчителів змусити долучалися до збору зерна. При цьому такі вчителі могли не бути ані комуністами, ані комсомольцями. Вони були тими, хто знав, що в разі відмови брати участь у реквізиції їхні власні діти помруть голодною смертю.
За спогадами, поводили вчителі у таких «буксирних бригадах» себе по-різному. Одна якась вчителька могла спитати на уроці: «Діти, а хто сьогодні їв хліб?», і таким чином «навести» на вірний слід буксирну бригаду. Бо йшли до хати тих, хто піднімав руку…
А інший вчитель робив навпаки – щось ніби й бачив при обшуку родини, але вдавав, що не вгледів заховане зерно. Тобто різні були люди, і тому дуже важко відокремити оцих призвідників Голодомору. Той, хто ставив дитині провокативне питання, однозначно потрапляє до їхнього числа. Але той, хто під примусом йшов «трусити» хліб, але не видавав родину свого учня – він тоді хто?
Якщо не видавав людей, то тоді – не призвідник…
І таких – хто не видавав – теж було чимало. Практика окремих хуторів, де люди один одного не виказували, а харчі переховували в різних місцях, це засвідчує. Свого часу Український інститут національної пам’яті ініціював кампанію «Людяність у нелюдяний час», під час якої згадували тих доброчинців, які допомагали вижити у 1933 році тим, хто голодував. Тобто згадували сусідів, односельців, навіть комуністів чи представників влади, які організовували порятунок. Викручувалися як могли, але намагалися не допустити голодної смерті – власної та чужої…
І знаєте, я вам зараз несподівану річ скажу: нам зовсім не треба штучно перебільшувати кількість призвідників, бо ми таким чином знеславлюємо свою націю. А саме це і стається, коли ми говоримо, що від Голодомору загинуло 7-10 мільйонів. Бо чим більше жертв Голодомору, тим більше і його місцевих призвідників. Нам не треба за будь-яку ціну намагатися урівняти кількість загиблих під час Голодомору із кількістю загиблих під час Голокосту, бо цим самим ми лише «накручуємо» собі число негідників серед українців.
